Ми йдемо до іншої людини за теплом. За підтримкою. Захистом. Опорою. Силою. Стабільністю. Тілесним контактом. Визнанням. Увагою. І ще безліччю «за».
Через ту турботу, що недоотримали в дитинстві. За тим коханням, що мусила дістатись нам по праву, але чомусь оминула.
Ми йдемо до Іншого з вимогою та розчаровуємось. Тому що Інший відмовляється бути функцією та виконувати всі наші бажання.
Відносини з партнером можуть скластися, тільки якщо ми йдемо поруч, разом. Решта стає приємним бонусом. Але не життєвою необхідністю.
Відносини будуть живими, коли ми маємо життя і без них. Вони виявляться гармонійними, коли в них є свобода та право кожного сказати немає.
А для цього наші власні внутрішні дірки мають бути нами побачені, зрозумілі та наповнені. Почуття - почуті та прожиті. Внутрішні процеси – усвідомлені.
Інакше ми звертаємося до Іншого, крім відносин його самого. І б'ємося об скелі байдужості, бо не бачимо його особистості. Боремося із його залежностями, бо закриваємо власні травми. Ранимося його словами і не йдемо, бо віримо у казки.
Коли ми маємо здатність бути самі для себе надійною опорою, вірним другом, дбайливим батьком, чужа любов перестає мати таку величезну вагу.
Перш ніж йти до Іншого, зробіть крок до себе. Знайдіть силу. Побудуйте межі. Огорніть себе увагою. Визнайте свої досягнення. Увімкніть внутрішній компас, який вкаже правильну мету, а не зупиниться на першій-ліпшій.
Дайте потребам зазвучати. Тоді вдасться зрозуміти. І спершу самим забезпечити себе тим, що так потрібно.
А "Інший" перетвориться з інструменту на живу людину. Відносини з яким будуватимуться не з позиції «треба», а зі щирого «хочу».
Comments